Немає рабства ганебніше,
ніж рабство добровільне.
(Сенека Молодший)

Ті, хто досить розумні, щоб не лізти
в політику, караються тим, що ними
правлять люди, глупіші за них самих.
(Платон)

Майже двадцять років минуло з того часу, як наше суспільство змінило курс з комуністичного на капіталістичний. Тепер наше суспільство поділено на класи: багаті й бідні. Багаті стали власниками підприємств – бідні ж стали найманими працівниками. В економічному плані між нами – прірва.

Але ж дивна річ відбувається із нами: бідна більшість обирає представниками своїх інтересів в різноманітних органах влади багатих або заможних громадян. При цьому залізним аргументом на користь нашого вибору є впевненість в тому, що заможний буде менше красти з державної казни, або ж впевненість в тому, що якщо нами правитимуть заможні, то й ми колись теж зробимось багатшими.

Чому все це здається таким дивним?

Та тому, що економічні інтереси цих двох класів діаметрально протилежні і знаходяться в зворотно пропорційній залежності: чим більше в них – тим менше в нас, і чим більше в нас – тим менше в них.

Не вірите?

Тоді пропоную трохи поміркувати.

По-перше, згадаймо історію. Більшу частину часу на Землі в більшості країн при владі були багаті люди. Тільки невеликий проміжок часу в деяких країнах (і в нашій теж) при владі були представники трудового народу. А тепер пригадайте – чиї інтереси захищала правляча верхівка? Правильно, вона захищала інтереси панівного класу – багатих.

По-друге, згідно з економічною теорією (та й згідно зі здоровим глуздом теж) підприємства створюються з однією єдиною метою – отримання прибутку. Прибуток напряму залежить від собівартості виробництва та ціни продукції на ринку. При цьому одна із статей собівартості – це зарплатня найманих працівників. Зрозуміло, що чим зарплатня нижче – тим більший прибуток отримає господар підприємства.

По-третє, невже не зрозумілий той факт, що встановивши розмір мінімальної заробітної платні на існуючому в Україні рівні наші обранці фактично узаконили рабство?

По-четверте, чим заможніше кандидат – тим більше грошей він може витратити на передвиборчу кампанію, і як слідство – тим привабливішим він буде вважатись виборцю і тим більші його шанси на перемогу. Але ж витрачені шалені кошти потрібно повернути. Чи не так? І ось тут привабливий колись кандидат, а тепер вже народний обранець, починає робити все можливе і неможливе для повернення (бажано звісно з гарними відсотками) своїх коштів.

Ну що – продовжувати далі? Гадаю що досить.

Сьогодні дехто з майбутніх кандидатів користуючись підтримкою впливових підприємців та використовуючи їхні матеріальні ресурси намагається запевнити громаду міста в тому, що нібито вирішення її проблем є основною метою їхнього життя. Однак віриться в це з трудом. Було б набагато переконливіше, якби ці кандидати замість того щоб піаритись, разом із своїми патронами краще б запровадили соціальні програми на своєму підприємстві та допомогли б молоді у вирішенні житлових питань. Адже в недалекому минулому за кошти місцевих підприємств було побудоване ціле місто, а зараз не можуть побудувати декілька будинків. Чи не так?

У нас українців є дуже цікава приказка: Чому ми такі бідні – бо дурні, а чому ми такі дурні – бо бідні.

Отже, коли будете вирішувати, хто ж насправді має представляти Ваші особисті інтереси та інтереси громади міста, не забувайте, що вівця і вовк по-різному розуміють слово “воля”, у цьому суть розбіжностей, що панують у людському суспільстві.

Голова Комсомольської міської організації
політичної партії «Українська платформа»
Ігор Павленко