Про страшні злочини комуно-більшовицької системи написано й сказано багато. Довгий час багато з них замовчувалися, ховалися за грифами «таємно», «цілком таємно», «не для друку», спотворювалися відвертою брехнею «керівної і спрямовуючої» і т. ін. І лише після завоювання Україною омріяної незалежності те, що раніше пошепки передавалося із уст в уста, стало повільно входити в наше повсякденне життя.

Повільно відкриваються недоступні раніше партійні архіви і архіви спецслужб, сміливішими стали засоби масової інформації, люди перестали оглядатися, перш ніж сказати щось про владу та владоможців. Правда про трагічні події нашого минулого поступово і неухильно доходить до нашої свідомості. Ми вже не впадаємо в розпач, коли нам стають відомими страшні цифри свідомо знищених людських життів – жертв воєн, голодоморів, колективізації, розкуркулення, різних «чисток», депортацій і т. п. До того ж комуністична пропаганда впродовж десятиліть отруювала свідомість народу міфами про «вороже оточення», неврожаї, загострення класової боротьби, підривну діяльність імперіалістичних держав, віроломний напад фашистської Німеччини…

До того ж наші ідейні вожді ніколи не соромилися відверто брехати народу тоді, коли їхні примарні плани зазнавали краху, коли за всіма правилами порядності потрібно було нести бодай моральну відповідальність перед власним народом. Та де там! Згадаймо: Сталін назвав кількість наших втрат Другій світовій війні рівною 7 мільйонам. Хрущов «підправив» її до 20 мільйонів. Горбачов «підняв планку» до 27 мільйонів. А незаангажовані експерти (в тому числі і російські) називають страшну кількість наших втрат на рівні 46 – 50 мільйонів чоловік!

Те ж стосується і спланованих голодоморів в Україні. Багато років ця тема була взагалі «закритою». Коли ж під тиском неспростовних фактів її довелося визнати, комуністична верхівка взяла на озброєння старий і перевірений метод – брехню. І ось ми вже чуємо про страшний неврожай, шкідницьку діяльність ворогів радянської влади, про «головокружение от успехов»… А вже в незалежній Україні одна запорізька прокомуністична газетка написала таке: «Националисты искусственно устроили голодомор в 1933 году в Украине, пытаясь таким образом задушить советскую власть и колхозы, а обвинили во всем Сталина, коммунистов». Ось хто, виявляється, головний винуватець вбивства мільйонів наших співвітчизників – націоналісти! А брехня продовжує отруювати душі довірливих людей. Читаємо про 1,5 – 3 мільйони наших співвітчизників, що померли від голоду в 1932 – 1933 роках, іноді називають навіть 4 – 5 мільйонів, а незалежні фахівці називають кількість жертв цього спланованого людиновбивства рівною 10 – 15 мільйонам…

Постає питання: чому ж радянська влада спокійно спостерігала за вимиранням цілого народу, який нікому не загрожував, любив свою землю, вмів працювати на ній і своїм хлібом годував інші народи? Відповідь на це питання дає відомий радянолог Р.Конквест у своїй книзі «Жнива скорботи». Він говорить про планомірне і методичне винищення українського народу як етносу. Про те ж в 1933 році писав італійський консул в Харкові С.Граденіго своєму послу в Москві: «Наслідком теперішнього лиха в Україні буде російська колонізація цієї країни, яка приведе до зміни її етнографічного характеру. В майбутньому… ніхто більше не говоритиме про Україну чи український народ…, бо Україна стане де-факто територією з переважно російським населенням».

І Конквест, і Граденіго, до речі, підкреслювали україноненависницькі риси Сталіна. Про те ж свого часу говорив і один з найвідоміших радянських дисидентів академік А.Сахаров. Але початок політики винищення українського народу в період комуно-більшовицької диктатури поклав не хто інший як «вождь світового пролетаріату» В. Ленін. Людина неймовірної жорстокості, він ще в 1918 році, посилаючи більшовицькі орди на Україну, говорив про те, що для Росії втратити Україну означає «потерять голову», визнавав присутність російського війська на нашій землі окупацією, закликав до жорстокого придушення найменшого спротиву більшовицькій диктатурі. Згадаймо: «Повесить (непременно повесить, чтобы народ видел) не менее 100 заведомых кулаков, богатеев, кровопийц. … Отнять у них весь хлеб. Назначить заложников. Сделать так, чтобы на сотни верст кругом народ видел, трепетал, знал, кричал…»

Або ось це: «Именно теперь и только теперь, когда в голодных местах едят людей и на дорогах валяются сотни, если не тысячи, трупов, мы можем (и поэтому должны) провести изъятие церковных ценностей с самой бешеной и беспощадной энергией, не останавливаясь перед подавлением какого угодно сопротивления… Чем большее число представителей реакционной буржуазии и реакционного духовенства удастся нам по этому поводу расстрелять, тем лучше».

Керуючись настановами «великого гуманіста» Леніна, тільки в 1921 році влада у 1414 випадках застосовувала зброю. В результаті було награбовано: 33 пуди золота, 24 тисячі пудів срібла і кілька тисяч дорогоцінних каменів. Всього ж було вилучено цінностей на 7 мільярдів 150 мільйонів золотих рублів. І це далеко не остаточний результат! Здавалось би, ці кошти будуть використані для допомоги голодуючим. Але ж ні! Вони були використані начебто на роздмухування пожежі «світової революції». Насправді ж головні палії тієї пожежі в першу чергу подбали про себе. Як повідомляє І.Буніч в книзі «Золото партії», тільки голодного 1921 року в зарубіжні банки надійшло:
- від Троцького – 11 мільйонів доларів і 90 мільйонів швейцарських
франків – у Швейцарський банк. В цей же банк надійшло:
- від Зінов’єва – 80 мільйонів швейцарських франків,
- від Урицького – 85 мільйонів швейцарських франків,
- від Дзержинського – 80 мільйонів швейцарських франків,
- від Ганецького – 60 мільйонів швейцарських франків і 10 мільйонів
доларів США,
- від Леніна – 75 мільйонів швейцарських франків.

А голод гуляв по Україні та деяких губерніях Росії. Але немає жодного документу, який би вимагав від влади тих російських губерній направити продовольчу допомогу Україні. Навпаки! Політбюро ЦК КП(б)У, наприклад, 4 липня 1921 року прийняло постанову про посилення продовольчої заготівлі і відправлення хліба на Північ.
«Слушали: Об усилении отправки хлеба на Север (телеграмма т. Ленина).
Постановили: а) Обязательно грузить для Севера:
Киев – 10 вагонов,
Полтава – 20 вагонов,
Кренменчуг – 5 вагонов,
Запорожье – 7 вагонов,
Николаев – 5 вагонов,
Одесса – 5 вагонов,
Чернигов – 3 вагона.»

А голод в Україні набирав обертів. На засіданні Олександрівської (Запорізької) президії губвиконкому та губкому КПУ 20 червня 1922 року, наприклад, констатувалося: ( … ) «Голодает 705 тыс. (всего населения в губ. 1.400.000)… Из 705 тыс. голодает 406 тыс. детей и 299 тыс. взрослого населения. В губернии зарегистрировано 25 случаев людоедства. Вымерло населения около 300 тыс. человек…»

А вже через 10 років на наш народ звалилося ще страшніше лихо – новий голодомор «сталінського розливу». Вірний учень перевершив свого вчителя. Винищення населення такого масштабу не знала жодна країна світу. І от ми знову приходимо до думки про те, що Сталіним велася цілеспрямована і старанно продумана програма ліквідації українців як етносу. Про ці злочинні наміри комуністичного режиму свідчать незаперечні факти. Але ще й сьогодні є чимало тих, що заперечують спланований характер голодомору 1932 – 1933 років. Головний аргумент цих «знавців» полягає в тому, що голодувало, мовляв, населення і в інших регіонах СРСР. От тільки не пояснюють вони, чому тільки в Україні та населеній переважно українцями Кубані застосовувалися військові операції з огородження, аби не дати змоги голодуючому населенню цих регіонів шукати спасіння від голодної смерті в інших місцевостях неозорої «країни Рад». Цілі області, населені пункти, зрештою і сам кордон України були надійно заблоковані військовими загонами. На повну силу працювала жорстока каральна машина. Вимираючих селян тисячами позбавляли волі, депортували в Сибір чи Казахстан, розстрілювали. На жаль, ще й сьогодні окремі високопосадовці України заперечують факт штучного голодомору. І це в той час, коли весь світ визнає його саме таким!

Про зловісні наміри комуно-більшовицького режиму стерти українців на порох свідчить і факт спланованого переселення на місце вимерлих сіл і міст людей з ряду областей Росії та Білорусії. 15 серпня 1933 року при Раднаркомі СРСР був створений Всесоюзний комітет з питань переселення. А вже на кінець 1933 року з Білоруської РСР в Одеську область прибув 61 ешелон переселенців, з західних областей РРФСР в Дніпропетровську область – 109 ешелонів, з центрально-чорноземного регіону Росії в Харківську область – 135 ешелонів, з Іванівської в Донецьку – 144 ешелони і т. д. 29 грудня 1933 року заступник голови цього комітету Рудь інформував начальника ГУЛАГу Бермана про кількість переселених людей і господарств, коней, корів та іншої худоби. В кінці інформації повідомлялося, що план переселення виконано на 104%. Отже все, що відбувалося у конаючій в лещатах голоду Україні, було заздалегідь спланованим.

«Зачистка» території України тривала і в подальшому. Це і нереалізований наказ №0078/42 від 22.6.1944 року про виселення українців, підписаний Жуковим і Берією, це і черговий голодомор 1946 – 1947 р, який забрав життя мільйонів українців.

Здобуття Україною незалежності породило надію, що всі ті страшні сторінки історії нашого народу перегорнуті назавжди і ніколи більше не повторяться. Але ми не повинні забувати того, що випало на долю наших дідів-прадідів, наших батьків та матерів. Кажуть, що всяка війна закінчується тоді, коли буде похований останній загиблий солдат. А в нашій благословенній Україні ще скільки безіменних могил…

Запорізький науково-редакційний підрозділ з підготовки та випуску серії книг «Реабілітовані історією» наполегливо працює над тим, щоб назвати поіменно всіх жертв політичних репресій в нашій області, щоб повернути чесне ім’я десяткам, а то й сотням тисяч наших земляків, чиє життя було сплюндроване і знищене безжальною машиною більшовицького терору.

У складі науково-редакційного підрозділу є письменники, журналісти, юристи, науковці. Це Ребро П.П., Дерев’янко І.С., Жовтенко С.М., Рев’якін С.Д., Ткаченко О.Я. На жаль, двоє наших товаришів – Науменко І.Я. та Литовченко М.П. вже відійшли у вічність… Велику допомогу надають нам Лях С.Р. – доктор історичних наук, професор, Турченко Ф.Г. – доктор історичних наук, професор, Ткаченко В.Г. – кандидат історичних наук, доцент, працівники наших архівів. Велика подяка їм за це.

Силами науково-редакційного підрозділу видано альманах «Спокута», повністю присвячений темі голодоморів на Запоріжжі. Ми відчуваємо нашу відповідальність перед суспільством і намагаємося виконувати нашу роботу так, щоби донести до співвітчизників гірку правду про наше минуле. Ми хочемо, щоб ніколи не забувалося страшне минуле наших земляків, щоб люди пам’ятали всіх невинно убієнних чи то голодом, чи то в катівнях «органів» людиноненависницького комуно-більшовицького режиму. Ми хочемо, щоб ніколи не згасала свічка пам’яті не тільки на наших підвіконнях, а й у наших душах. СЛАВА УКРАЇНІ!

Олександр Ткаченко,
старший науковий співробітник
редакційної колегії з підготовки
та випуску серії книг «Реабілітовані історією»
спеціально для сайту «Українська платформа»